Цей меморіал ще під час проектування викликав нерозуміння і бурю протестів. Високопосадовці навіть відмовлялися відводити землю під будівництво. Минув час. Сьогодні, на погляд американської асоціації архітекторів, він входить до 10 найвизначніших меморіалів.

 За словами відомого американського музиканта Ерла Скрагса (Earl Eugene Scruggs) «Сьогодні Меморіал – це св’ятиня!»

Меморіал ветеранів В'єтнамської війни розташований поряд з Меморіалом А. Лінкольна, на території Конституційного Саду на північ від Відзеркалювального басейну. Його відвідує щороку майже 3 мільйони людей.

Рішення звести пам'ятник на честь учасників в'єтнамської війни було прийняте в квітні 1979 року, рівно через 4 роки після закінчення кровопролиття.

Здалека серед густих крон численних дерев височить флагшток із зоряно-смугастим прапором.

Волонтери, зокрема військові ветерани, проводять тут екскурсії. Питання можна ставити безплатною телефонною лінією. На території меморіалу не можна їсти та пити, вигулювати собак, кататися на велосипеді а також палити.

У конкурсі проектів взяли участь 2,5 тисячи авторів. 6 травня 1981 року жюрі, що складалося з вісімки дуже відомих архітекторів та скульпторів, одностайно відібрало анонімний проект, автором якого виявилася… Майя Інь Лин (Maya Ying Lin, р. 1959), американка китайського походження, на той час 21-річна студентка Йельського університету. Надалі до первинного проекту були додані Флагшток, статуя «Троє солдатів» і «Меморіал жінок у В'єтнамі».

Комплекс відкрили 13 листопада 1982 за присутності тисяч ветеранів В'єтнамської війни.

У листопаді 1984, в день Ветеранів американський художник і скульптор Фредерік Харт (Frederick Elliott Hart, 1943 – 1999) додав скульптурну групу «Троє солдатів». Молоді чоловіки відображають три етнічні групи, які воювали у В'єтнамі. У центрі – білий американець, зліва – американець латиноамериканського походження, справа – афро-американец. Спочатку групу планували розташувати в місці перехрешення двох стін, чому різко опиралася Майя Лінь, заявивши, що в такому варіанті Стіна пам'яті перетворюється на фон для статуї. Вирішили розташувати солдатів на південь від стіни. Таким чином, воїни начебто дивляться на меморіал своїх загиблих побратимів.

Поряд з початком Стіни Пам'яті розташовані кафедри з товстими книгами. Це – каталоги, якими можна знайти розташування конкретного прізвища на стелі.

Меморіал складається з двох стін, позаду занурених у землю, завдовжки 75 метрів кожна, зведених з чорного каменя габро. На початку і кінці стіни її висота 20 см, а в місці перехрестя «крил» – 3 метри.

Поряд із стіною йде мощена каменем стежка завширшки метра 3 - 4. Вночі цю Дорогу пам'яті і пошани підсвічують ліхтарі. У Меморіалі майже все з внутрішнім, глибоким сенсом. Наприклад, Південне крило стіни спрямоване точно на меморіал Лінкольна, а північна частина – у бік меморіалу Вашингтона.

На момент відкриття меморіалу в 1983 році на ньому було зафіксовано 58191 прізвище.

Кожен з променів стіни складається з 72 панелей, точно пронумерованих. Завдяки цій системі легко знайти потрібне ім'я загиблого солдата або офіцера.

Камінь для стіни привезли з індійського міста Бангалор. Річ у тім, що бангалорський габро має унікальну дзеркальну властивість. Коли відвідувач дивиться на поліровану стіну, то мов у дзеркалі, на тлі написів бачить своє зображення. Цей ефект покликаний емоційно з'єднати події минулого і нинішній день.

Імена вказані за хронологією загибелі військовослужбовців, починаючи з 1959 року (хоча пізніше з'ясувалося, що першими жертвами були військові радники, загиблі під артилерійським вогнем в 1957). Список закінчувався 15 травня 1975 року. Саме цього дня загинули 18 морських піхотинців, які стали останніми жертвами війни.

Пригадуєте, як у дитинстві ми створювали рельєф монети, поклавши її під папір і проводячи по аркушу грифелем олівця? Саме так родичі і близькі загиблих перебивають дороге для себе ім'я на аркуш паперу. Коли я це побачив, перехватило подих…

Біля стіни багато записок, національних прапорців. Багато хто з відвідувачів моляться. На чорно-червоному плакаті, що лежить на плитах стежини, написано «Ми вас не забудемо»! Останні прізвища були додані до стіни 4 травня 2010 року під час урочистої церемонії. Ці шестеро померли вже після війни через військові поранення або травми.

Нині на стіні є 58 272 прізвища, у тому числі 8-ми жінок. Приблизно 1200 з них зниклих безвісті.

Хтось залишив в дарунок героям Стіни ветеранську бейсболку. З моменту відкриття меморіалу його відвідувачі почали залишати біля стіни найрізноманітніші речі. Сьогодні це приблизно декілька тисяч предметів на рік. Є легенда, що початок цієї традиції поклав один з ветеранів, що кинув до ще не застиглого бетону фундаменту медаль «Пурпурне серце», яким був посмертно нагороджений його брат. Серед речей, зібраних в своєрідну колекцію, є, наприклад, мотоцикл Harley-davidson з написом «Герой» на номерному знаку, безліч плюшевих ведмедиків і інших іграшок, спеціальні ножі для виживання в джунглях, яких було виготовлено менш ніж 150 штук, винагороди (ордени і медалі, від яких відмовилися) і безліч іншого. Більше 10 років в Національному музеї американської історії при Смітсоновському інституті під девізом «Особиста Легенда: зцілення нації" з успіхом проходила виставка деяких з цих речей.

У цьому урочистому скорботному списку є лише імена і прізвища. Військові звання, посади, вказівки про заслуги і винагороди відсутні.

Хтось поклав поруч із стіною мідні браслети з особистими данними. Капітан Алан Роуз загинув влітку 72 року, сержант Рідни Гриффін – в травні 70-го. Можливо, вони були друзями?

На всіх військових меморіалах в Америці (та і в Канаді) ми звернули увагу на те, з якою пошаною і теплотою ставляться американці (від маленьких діточок до їх дідусів і бабусь) – до військових ветеранів. Нам розповіли, що сім'ї загиблих у військових конфліктах повністю забезпечені, діти вчаться безкоштовно та багато чого іншого. Америка пам’ятає своїх загиблих та опікується їх близькими.

Останній погляд на меморіал. Лаконічність, урочистість, щирість. І – патріотизм!

За 100 метрів від стіни знаходиться бронзова скульптурна група, відкрита приблизно через рік після Стіни - 11 листопада 1983 року. Це – самостійний меморіал «Жінкам, які служили у В'єтнамі». Здебільшого, це були медсестри. Автором пам'ятника стала скульптор Гленна Макси Годар (Glenna Maxey Goodacre, р. 1939).

Жінка, що дивиться догори, – це Надія. Жінка, що підтримує пораненого солдата – Добродійність. Молиться стоячи на колінах – це Віра

Поряд з меморіалом дотепно шукала горішків білочка, яких просто безліч довкола Національного молу та й всюди у Вашингтоні.

Не кваплячись, під вантажем вражень алеєю ми пішли напрямком Constitution Ave.

Перейшли один з головних проспектів центру Вашингтона, розташувалися біля фонтану трошки перепочити. Буйні крони дерев і дзюрчання струменів фонтану заспокоювали. Це було якраз те, що нам потрібно… На останок – неможливо собі уявити, що б якийсь американський чиновник, за прикладом відповіді нашого чиновника ветеранові-афганцю, сказав ветеранові В'єтнамської війни – «Які до мене претензії? Я тебе туди не посилав…»